У мистецтві оммаж (від французького hommage – вдячність) – це робота-наслідування, данина поваги іншому художнику, музикантові, архітектору та іншим творцям. Термін виник у феодальну епоху і мав трохи інше значення. Так називали присягу: майбутній васал із непокритою головою і без зброї опускався на одне коліно, складав долоні і давав їх у руки феодальному правителю (сюзерену). Він звертався до останнього із проханням прийняти його у васали.
Оммаж у середні віки був своєрідною клятвою вірності. Це значення у сучасному контексті скоріше є метафоричним. Оммаж часто використовують у кіно: режисер відтворює відому сцену, щоб віддати шану роботі автора оригінального фільму. Ви могли чути такі словосполучення, як «омаж німому кіно» або «омаж високій культурі».
Це такий прийом, коли під час створення твору автор навмисно створює відсилання до роботи чи творчого методу іншого художника. Повторюватися може форма, зовнішній вигляд твору, стилістика чи назва. Або лише зміст та філософська концепція.
У мистецтві часто повторюється те, що було. І це відбувається не тому, що автори не мають фантазії. Іноді посилання, алюзії допомагають занурити глядача у контекст. Є ще один схожий прийом, який варто відрізнити від згаданих – оммаж.
Відсилання – це деталь, фрагмент, який відсилає глядача до іншого твору і цей прийом дозволяє занурити у контекст художнього твору. Але саме собою відсилання немає мети віддати «данину» автору.
Ще один близький за змістом термін – алюзія. Ця стилістична фігура є натяком на якийсь літературний, історичний, міфологічний чи політичний факт. Найчастіше використовують крилаті фрази чи цитати, які доповнюють закладений на початку зміст.
У США у разі доказу плагіату або запозичення суд може виписати великий штраф, зобов’язати «натхненного» внести творця в автори треку, а також змусити довічно сплачувати відрахування зі стрімінгових майданчиків.
Чому оммаж це не плагіат ?
Сучасним авторам часто дорікають у вторинності та використанні генія класиків світового мистецтва. Разом з такими звинуваченнями часто з’являється цитата Пікассо: «Хороші художники копіюють, великі художники крадуть» (хоча насправді ця фраза належить англійському письменнику та журналісту Давенпорту Адамсу). Але не поспішайте зловтішатися, помітивши, що робота сучасника дуже нагадує твір попередника. Плагіат дуже легко сплутати із оммажем.
Автор як художник пише картину, яка схожа на більш ранню роботу іншого художника, але при цьому не згадує про вплив, заперечує його або навіть стверджує про свою унікальність. Це буде говорити про недосвідченість, вузький кругозір, непрофесіоналізм або просто безпринципність. Але використовуючи оммаж, художник свідомо звертається до чужої творчості та відкрито про це заявляє. А ще краще – пояснює, чому він вибрав як орієнтир те чи інше джерело.
Звернення до минулого, до існуючих робіт, явищ, готових форм – це одна з характерних рис мистецтва постмодернізму. А постмодернізм – це цілий пласт культури половини ХХ століття та початку ХХІ століття. Крім звернення до минулого, йому притаманні свобода самовираження, розмиття кордонів між мистецтвом та іншими сферами, іронія та гра. В його основі лежить ідея про те, що неможливо вигадати нові форми. Тому митець може використовувати лише існуючі образи, переносячи в інший контекст і наділяючи новим змістом.
А як саме художник це зробить, залежить від його особистості. Творчий почерк та позицію формують безліч факторів: життєвий досвід, вчителі, кумири, середовище спілкування. Художник застосовує оммаж не тому, що в нього немає ідей, а щоб зафіксувати чи показати ці впливи, вписати себе у певну художню течію та показати, звідки зростає коріння його творчості.
Копіювати легально в інших
Так, і є кілька способів. Деякі артисти легально копіюють інших, застосовуючи такий прийом як оммаж. Музикант може навмисно використовувати чужу мелодію, текст чи пародіювати вокал — часто на пошану. Репер Дрейк, наприклад, у 2020 році випустив трек Chicago Freestyle, у якому практично повністю повторив приспів із треку Емінема «Superman». Крім того, Дрейк вільно змінив текст хука, зробивши його політкоректнішим (прибрав мат і вирішив не ображати жінок).
Також артист може використовувати семплінг — техніка дозволяє взяти шматочок із вже створеної пісні (або будь-якого іншого аудіофайлу) та використовувати його у своєму треку. Метод став популярним ще у 80-х роках минулого століття завдяки хіп-хопу. Спочатку артисти боролися з семплюванням, але пізніше технологія прижилася, а ті, хто використовував чужі уривки, просто почали платити авторам за застосування звуку (розмір роялті обговорюється безпосередньо з правовласником).
Як приклад згадайте один із головних бенгерів британських електронників Prodigy — Voodoo People: композиція містить семпл гітарного рифу з пісні «Very Ape» гурту Nirvana
Згодом із семплюванням змирилися навіть ті, кому за нього не платили. Музиканти зрозуміли, що якщо хтось і бере уривки з їхніх треків, то це скоріше шанс на реінкарнацію старої пісні, аніж злісне присвоєння інтелектуальної праці. Кілька років тому Boulevard Depo засемплив «Зірку на ім’я Сонце» Віктора Цоя в треку White Trash, а Pharaoh звернувся до R&B-класики і використав уривок з Got 5 on It (Luniz) у бенгері «Лаліпап».
Але якщо у випадку з хедлайнерами вітчизняної сцени тих років все досить прозоро (тим більше виконавці вказують авторів семпла), то у світовій практиці останніми роками були справді серйозні скандали з плагіатом.
Приклади оммажу в мистецтві
“Твоя картина мені щось нагадує…”
“Великі художники копіюють, генії крадуть”. Можна сумніватися, що цю фразу промовив Пікассо, але її зміст цілком точний. Вона нагадує про те, що ми схильні забувати: ніщо не виникає нізвідки, у всього є відправна точка та ідеї не є винятком. Художники впливають, надихають, копіюють, створюють версії та впадають у одержимість один одним, збагачуючи та сплітаючи свої твори.
Багато різних причин спонукають художників шукати наснаги у своїх товаришів. Хтось використовує чужі ідеї як шлях до власного стилю, хтось наважується наслідувати знак захоплення, а хтось прагне приховати запозичення, що іноді призводить до звинувачень у плагіаті.
З одного боку, ми виявляємо Рубенса, який так захоплювався Тиціаном і створив точні версії кількох його шедеврів, що здається, він закликає глядача знайти 5 відмінностей. З іншого боку, ми можемо згадати Джеффа Кунса, котрий звинувачувався у порушенні авторських прав у 2017-2019.
Так, фільм «Артист» 2011 року — омаж німому кіно. Кінокартина виконана в чорно-білій гамі, діалоги в ній використовуються рідко, а деякі сцени передають атмосферу початку 20 століття.
1) В образотворчому мистецтві — серії літографій представника поп-арту Роя Ліхтенштейна на згадку про Пабло Пікассо. На них було зображено бика, але вже в іншому стилі. Ліхтенштейн не копіював роботу, а намагався уявити її так, ніби Пікассо написав би її у 70-ті.
2) Тіціан 1550 – Рубенс бл. 1628
Пристрасті Веласкесом – Творчість Едуарда Мане справді розвивалася б інакше без впливу Тіціана. Його “Олімпія” має очевидні паралелі із “Венерою Урбінською” венеціанця.
Але хто справді змінив концепцію його живопису, то це Веласкес. “Флейтист” Мане служить гарним прикладом впливу портретів Веласкеса, конкретніше “Пабло з Вальядоліда”. Картина справила величезне враження на Мане, і він сказав, що “можливо, це найдивовижніший зразок живопису з усіх, коли-небудь створених”. Подібне захоплення зовсім не завадило Мане стати одним із батьків-засновників сучасного мистецтва.
3) Веласкес 1635 – Мане 1866
Пристрасті за Веласкесом. – Творчість Едуарда Мане дійсно розвивалась би інакше без впливу Тіціана. Його “Олімпія” має очевидні паралелі з “Венерою Урбінською” венеціанця.
Але хто дійсно змінив концепцію його живопису, так це Веласкес. “Флейтист” Мане слугує гарним прикладом впливу портретів Веласкеса, конкретніше “Пабло з Вальядоліду”. Картина справила велике враження на Мане, і він сказав, що “можливо, це самий незвичайний приклад живопису із всіх, кякі колись створювали”. Подібне захоплення зовсім не завадило Мане стати одним із батьків-засновників сучасного мистецтва.
4) Мілле 1857-1859 – Далі 1934
Одержимість Далі мала менш раціональні причини: вперше побачивши вивішену в його школі репродукцію, він відчув незрозумілий зв’язок із нею. Картина здавалася йому морем загадок і почуттів, тому він написав есе під назвою “Трагічний міф “Анжелюса” Мілле” і протягом усього життя неодноразово переосмислював це зображення.
Коли Далі дійшли чутки, що кошик між двома селянами Міллі пізніше власноручно переписав, він зрозумів, за яку нитку потягнути. На рентгенограмі полотна виявилася подоба дитячої труни, в результаті сюжет є прощанням з немовлям, яке померло до хрещення, якого тому слід було поховати поза цвинтарем. Далі дізнався, чому його так незрозуміло приваблювала ця картина, і в своїй інтерпретації пов’язав її з основним фактом власної біографії: його старший брат помер до його народження, і від нього Далі успадкував ім’я Сальвадор.
Хоча мотиви, які змушують одного художника переосмислювати твір іншого, зазвичай позитивні, такі досліди який завжди знаходять схвалення. Сьогодні тим, хто бере за відправну точку творчість інших живих художників, скульпторів, дизайнерів та фотографів, з більшою ймовірністю пред’являть судовий позов.
Нещодавно Джеффа Кунса звинувачували в тому, що його скульптура “Оголені” є плагіатом і має незаперечну схожість із фотографією Жана-Франсуа Боре. Порівнюючи об’єкти Кунса з роботами позивачів, неважко знайти збіги. Але в даному випадку йдеться про поп-арт, а ця течія в мистецтві розвивалася на основі більш-менш усталених образів масової культури.
Де ж риса, що поділяє натхнення та плагіат? Схоже, домовитись із цього питання неможливо. Крім того, існують художники-привласнювачі, які демонстративно заперечують авторське право. Річард Прінс в інтерв’ю “Ель Паїс” заявляв: “Проси, позичай, кради. Використовуй усі можливі способи”. Його самого 2011 року суд визнав винним у використанні чужих фотографій без згоди автора. Сьогодні відповідь на наше запитання ми швидше знайдемо в суді, ніж будь-де в іншому місці.
