Сьогодні репутація бізнесу або людини може постраждати від однієї публікації в інтернеті. Сайти новин, блоги, Telegram-канали, форуми чи соціальні мережі дозволяють поширювати інформацію миттєво, а негативні матеріали часто залишаються доступними роками. Саме тому все більше людей звертаються до суду з вимогами про спростування недостовірної інформації.
Однак не завжди обраний спосіб захисту виявляється правильним. Нещодавній аналіз судової практики, проведений Національною асоціацією адвокатів України (далі – НААУ), показав: сам факт того, що автор публікації або власник сайту невідомий, ще не дає права звертатися до суду в порядку окремого провадження. Верховний Суд сформував чіткий підхід, який варто враховувати кожному, хто планує захищати свою ділову репутацію в мережі.
Чому не завжди можна одразу вимагати спростування
Українське законодавство передбачає спеціальний механізм захисту на випадок, коли особу поширювача недостовірної інформації неможливо встановити. У такій ситуації людина може звернутися до суду із заявою про встановлення факту недостовірності інформації та її спростування в порядку окремого провадження.
На практиці багато заявників вважають, що достатньо перевірити сайт, не знайти інформацію про автора або власника ресурсу та одразу скористатися цим механізмом. Проте суди дотримуються іншої позиції.
Верховний Суд України наголошує: заявник повинен довести не лише недостовірність інформації, а й те, що він справді вичерпав усі можливості для встановлення особи, яка її поширила. Якщо хоча б потенційна можливість знайти автора або власника сайту існує, справа повинна розглядатися в позовному провадженні з конкретним відповідачем. Фактично суди виходять із принципу, що окреме провадження є винятком, а не основним способом захисту репутації.
Справа про анонімну статтю: чому суд відмовив заявнику
Показовою стала справа №755/1773/24, яку проаналізували в НААУ. Особа звернулася до суду із заявою про встановлення факту поширення недостовірної інформації на вебсайті та її спростування.
Заявник стверджував, що не може встановити власника сайту, а тому не має можливості подати позов до конкретного відповідача. Проте суди першої та апеляційної інстанцій відмовили у відкритті провадження. Верховний Суд України підтримав цю позицію.
Причина полягала в тому, що в самій статті були дані про автора, а також існували інші способи отримання інформації про власника вебресурсу. Суд зазначив, що заявник не довів, що використав усі доступні механізми для встановлення особи поширювача інформації. Більше того, суд наголосив, що інформацію про власника сайту можна витребувати через адміністратора доменної системи, реєстратора доменного імені або хостинг-провайдера. Тому говорити про повну неможливість встановлення відповідача було передчасно.
У результаті суди дійшли висновку, що між сторонами фактично існує спір про право, а отже справа повинна розглядатися в позовному, а не окремому провадженні.
Навіть іноземний сайт не звільняє від пошуку відповідача
Ще цікавішою є справа №953/6430/22. У ній заявник намагався довести, що встановити автора та власника сайту неможливо, оскільки домен був зареєстрований за кордоном, а дані в сервісі WHOIS були приховані.
На перший погляд ситуація виглядала безвихідною. Проте Верховний Суд України не погодився з такими аргументами. Суд звернув увагу, що навіть іноземна реєстрація домену або приховані реєстраційні дані не означають автоматичної неможливості встановити власника ресурсу. У матеріалах справи були відомості про електронну адресу, реєстратора доменного імені та хостинг-провайдера. Заявник міг звертатися до цих осіб або використовувати процесуальні механізми витребування доказів через суд.
Крім того, українське процесуальне законодавство дозволяє судам направляти міжнародні судові доручення до компетентних органів інших держав для отримання доказів. Тому сам факт, що інформація перебуває за кордоном, ще не означає неможливість її отримання.
У результаті Верховний Суд України залишив рішення попередніх інстанцій без змін і підтвердив, що заявник не довів вичерпання всіх доступних способів встановлення поширювача інформації.
Що означає ця практика для бізнесу та публічних осіб
Для компаній, підприємців, блогерів та експертів ця судова практика має велике значення. Вона показує, що захист репутації в інтернеті потребує активної позиції та ретельної підготовки доказів.
Перед зверненням до суду варто:
- зафіксувати факт поширення інформації;
- спробувати встановити автора матеріалу;
- направити запити власнику ресурсу;
- зібрати дані про домен, реєстратора та хостинг-провайдера;
- використати можливості витребування доказів через суд.
Лише після того, як усі ці механізми будуть вичерпані, можна говорити про неможливість встановлення відповідача та застосування процедури окремого провадження.
Фактично Верховний Суд України формує підхід, за яким інтернет не є «анонімною територією», а власників сайтів та поширювачів інформації необхідно шукати максимально активно, перш ніж використовувати спрощені механізми захисту.
Сучасна судова практика демонструє: для спростування недостовірної інформації в інтернеті недостатньо просто заявити, що автор публікації невідомий. Суд вимагатиме доказів того, що заявник використав усі можливі способи для встановлення особи поширювача інформації. Тому захист ділової репутації в мережі сьогодні потребує не лише юридичних аргументів, а й правильної стратегії збору доказів. Помилка на початковому етапі може призвести до втрати часу та відмови у розгляді справи.
Якщо ви зіткнулися з поширенням недостовірної інформації в інтернеті або потребуєте захисту ділової репутації, звертайтеся до нашої юридичної компанії. Ми допоможемо визначити правильний спосіб захисту та побудувати ефективну правову позицію.
